Shopping cart

Мій герой

«Я буду офіцером!» – одного разу прозвучало із вуст десятирічного хлопчика, який із повними захвату очима дивився на  марш солдатів у центрі Сімферополя на День Незалежності України. Він сидів у тата на шиї і спостерігав за неймовірним для нього видовищем: молоді парубки – офіцери, одягнені у нову  воєнну форму, з гордістю і запалом в очах, пройшовши через місто, вишикувались  у центрі площі. Хлопчик не зводив очей із військовослужбовців, розглядаючи кожну деталь у їхніх постаттях. У його маленькому сердечку зародилась мрія, яка стала основною метою Дмитрика. Він плекав її, палав нею і понад усе бажав її здійснити…Батьки дитини одразу  помітили неабияке зацікавлення сина військовою справою, та навіть уявити не могли, що дитяче захоплення може перерости в щось більше, ніж мрію…І лише тоді, коли Дмитро подав документи для вступу до Кримського республіканського ліцею з посиленою фізичною підготовкою, вони зрозуміли, що бізнес-династії у них не буде: допитливий хлопчисько виріс і не зрадив своїй мрії.

Хоча, правду кажучи, мати плекала надію, що за рік-два він «перегорить» (ніби відчувала, які перепони чекають на рідну кровинку), але все ж перечити синові не могла. Ні сувора дисципліна, ні постійні фізичні навантаження не зламали Дмитра – він тільки зміцнів у своєму прагненні стати офіцером. Мрія дитинства, вогонь якої не переставав палати навіть у найважчі моменти, додавала сили йти  далі, незважаючи на втому та недоспані ночі. Невдовзі парубок вступив на факультет бойового застосування військ Одеського інституту Сухопутних військ , який згодом передислокували у Львів. 

Час навчання промайнув швидко. Все було: і перевтома від щоденних тренувань роти почесної варти, і радість від перших досягнень польового вишколу. Але ніколи Дмитро не шкодував, що пов’язав своє життя з суворими армійськими буднями, не було бажання все кинути. Він ішов за покликом серця, бо відчував, що служити Батьківщині – його покликання.

Закінчивши у 2010 році академію, новоспечений лейтенант повернувся до батьківського дому та продовжив будувати військову кар’єру в рідному Криму. За два роки стає командиром 1-ї гірсько-піхотної роти та тривалий час виконує обов’язки начальника розвідки гірсько-піхотного батальйону. І, здавалося б, мрія здійснилась, кар’єра набирає обертів, сім’я поруч, чого можна ще бажати?… Але 2014 рік все змінив… Дмитро і уявити не міг, що окупантом буде східний сусід, що агресора першим зустрічатиме його колектив, що блокада рідного півострова стане початком загарбання українських земель… Серце розривалось за рідну землю, думки шукали винних, та юнак знав, що понад усе важливо захистити Батьківщину. Березень змінив погляд на багато речей і став найдовшим місяцем у житті Дмитра. 

Та біда ніколи не приходить одна. Поки одні думали як врятувати країну, інші переймалися тим, як на цьому збагатитися. Офіцерам почали розповідати про прекрасне життя в російських збройних силах, і вони один за одним почали переходити на бік ворога. Дмитро бачив, що  хтось зрадив присязі заради квартири, хтось заради грошей. Занепокоєння у молодого офіцера викликало те, що керівництво не приймає жодних рішень. Тоді він із побратимами зрозумів: їх кинули… Як же було важко усвідомити те, що той, хто вважався братом і патріотом, виявився  зрадником. Злість, розчарування та образа злились в одне ціле і стали впоперек горла їдким клубком, що не давав ні їсти, ні пити. Важко було змиритись із такою зрадою, та потрібно було думати про захист України. Душа розривалася від невизначеності. З полегшенням Дмитро зітхнув, коли оголосили списки тих, хто відбуде на материкову Україну. Це були офіцери, які через агресора змушені були покинути рідний дім, сім’ю, але не зрадили присязі військовослужбовця. 

Знаючи, що навряд чи повернеться до рідного дому, Дмитро відбув до Одещини. Він готовий був із підрозділом вже їхати у зону проведення Антитерористичної операції, але натомість дев’ять довгих місяців ніс варту на кордоні Одеської області. 

Було важко, але він витримав. Вони витримали! У листопаді 2014 року капітан Дмитро відбув у зону проведення АТО. Він бачив те, чого не покажуть у жодному фільмі. Відчув те, чого не передати ніяким художнім засобом. Був там, де боротьба іде не на життя, а на смерть. Зрозуміти це зможе лише та людина, яка теж була у пеклі війни. Ти гориш зсередини через образу за країну, за безсонні материні ночі, яка молилась  день і ніч за свого сокола, за розбите серце вірного військовослужбовця, за смерть невинних друзів…Лиш там, відстоюючи суверенність країни, можна зрозуміти, наскільки важлива кожна секунда нашого життя, і, повернувшись живим, бути вдячним за цей шанс – шанс жити…

І наш герой повернувся. Мамині сльози та молитви усієї сім’ї зберегли солдата. Дмитро повернувся до Львова, де продовжив будувати кар’єру у такій вже рідній академії. Там теж не було все шовком встелено… Перш за все, важко було завоювати повагу у місцевих жителів, викладачів та одногрупників, адже все життя парубок розмовляв російською мовою, бо ж виріс у Криму, де майже всі спілкуються мовою загарбника. Та молодий і перспективний хлопець вже за півроку ідеально розмовляв українською, адже метою було завоювати авторитет в оточенні, в якому він опинився. Варто сказати, що життя стало налагоджуватись, коли Дмитро почав ходити до церкви та щиро молитися Богу. У нього з’явився духовний наставник, який став найкращим другом, поводирем та головним порадником у складних ситуаціях.

Сила волі та вміння досягати мети допомогли Дмитрові не здатись після того, як залишився сам. Він не зупинився на досягнутому, вступивши до військової академії в Києві. Юнак ще раз довів, що як би там не було, потрібно йти вперед і завжди думати про майбутнє. Він є справжнім офіцером, який розуміє свій обов’язок. Влітку цього року Дмитро знову поїхав в АТО захищати Батьківщину, залишивши вдома дружину та маленького сина. Пішов за покликом держави та серця, хоч воно й розривалось, коли прощався з рідними. Жертвуючи своїм благополуччям, відвойовує у ворога щастя народу.

І все ж, чому я називаю його своїм героєм? Хто він для мене? І чому взагалі пишу про цю людину? Справа в тому, що Дмитро-мій хрещений батько, який став не лише моїм охоронцем, а й охоронцем усієї країни. Він став героєм для всієї нашої родини, життям та вчинками якого я захоплююсь і пишаюсь. Дмитро є прикладом для наслідування нашому поколінню. Адже його історія почалась із маленької дитячої мрії, яка згодом здійснилась завдяки завзяттю і працелюбству. І зараз він щодня одягає воєнну форму, про яку так мріяв у дитинстві, марширує разом із іншими військовослужбовцями нога в ногу, і найголовніше – обороняє державу від ворога. Про таких людей потрібно говорити, бо саме завдяки їм  діти засинають не під звуки гармат, а під мамину колискову, завдяки їм ми навчаємось, живемо і розвиваємось під мирним небом. Я безмежно вдячна нашим захисникам за мир…І я горджусь тим, що одним із них є мій хрещений.

Leave a Reply