Shopping cart

Магічне слово

Є на світі одне незвичайне королівство. Воно дуже маленьке і знаходиться у іншому, великому королівстві. Це ніби країна в країні. У цій маленькій країні був всього лише один великий будинок з великим парком для прогулянок, і він був обнесений високим парканом.

Ось у цьому будинку жила маленька принцеса, і звали її Софійка, або Сонечка.  Жила вона не з мамою і татом, а з чужими дітками, їх тут було багато як для однієї родини.  Дівчинка відчувала, що це не її будинок і це чуже королівство. А їй хочеться жити у тому, іншому й великому, що було за парканом.  Та злий чаклун викрав її у мами і приніс сюди, в цей дім, який так і називався – Дитячий Будинок. Сонечка завжди вірила, що вона не буде жити тут довго, бо мама обов’язково її знайде. І вже розшукує, і плаче за нею кожен день, так як і вона плаче, але вночі. 

Як сталося, що мама не вберегла свою донечку, вона не знала. Мабуть, той чаклун обдурив її, і коли мама на хвилинку відійшла, він вкрав у неї дитину. Мама б ніколи і нікому б не віддала б ні за які гроші свою Сонечку. І Соня в це вірила і чекала. Коли всі дітки засинали в своїх ліжечках, вона довго лежала і розмірковувала. Вона думала, що це якесь неправильне королівство, в якому живуть разом так багато різних, несхожих один на одного діток, немає жодної мами, жодного тата, ні сестрички, ні братика, ні бабусі з дідусем. Так не повинно бути. 

У Софійки було довге світле волоссячко, блакитні очки, і вся вона була такою крихітною і тендітною – справжня принцеса. Говорила неголосно і ввічливо, але зазвичай була мовчазна і серйозна. Любила гратися з ляльками, розмовляти з ними, і тільки їм могла розповісти про свої надії. Говорила, що мама в неї дуже красива, молода і любляча. Мріяла, як мама буде вранці заплітати їй кіски, цілувати в носика, готувати смачні сніданки і називати її «моя доня, моя принцеса». А Софійка буде її обнімати, гладити її гарне, таке ж світле, як і в неї, волосся і дивитися в очі, блакитні і щасливі. Мама скаже, що відтепер вони будуть завжди разом і ніколи не загубляться. 

А ще Софійка любила навчатися. У свої чотири рочки вона знала всі букви, вміла рахувати аж до ста і гарно малювала. На її  малюнках мама завжди була з короною на голові, в королівському вбранні, а поруч вона, Соня, міцно тримає маму за руку. А ще для мами вона малювала квіти, багато квітів, різних великих і яскравих. 

Софійка вже вміла застеляти ліжечко, складати свій одяг, вмиватися, чистити зубки. А ще знала багато віршиків і пісеньок з мультиків. 

На великі свята, особливо на Новий рік, завжди приходили до їхнього дому люди з подарунками. Вони вручали діткам пакети з солодощами та іграшками. Але ті люди швидко зникали, і Софійка, дивлячись на якусь щойно подаровану іграшку, думала: ні, це не від мами. Якби мама її знайшла, вона б не тільки щось подарувала, а забрала б мене з собою. А ще справжня мама повинна знати одне магічне слово. 

Інколи приходили якісь тітоньки з дядечками, шукали своїх діток. Вони підходили завжди і до Софійки. Брали за ручки і запитували: 

– Як тебе звати, дівчинко? 

Тоді Софійка сумно опускала голівку і мовчала. Здвигнувши плечима, люди залишали дівчинку і йшли до інших діток. А вона не відповідала тому, що була переконана: це не її мама й тато. Бо справжня мама повинна сама знати, як звуть її доньку. І хоч вона ніколи в житті не бачила свою маму, та вірила, що якщо та народила її, то повинна була і ім’я їй дати, яке вона не забуде ніколи. Це й було те магічне слово, за допомогою якого Соня шукала свою маму. Це її ім’я – Сонечка. Якщо прийде хтось і назве її по імені, а не буде запитувати у неї, значить, це мама.

Через деякий час прийшла ще одна тітонька, яка шукала свою загублену принцесу. Так вважала Соня, бо була ще дуже маленька і не розуміла, що світ не завжди казковий. Ця жінка відразу сподобалася дівчинці, бо була дуже схожа на її маму, ту, що на її малюнках. Соня чомусь відразу наважилась і перша підійшла до неї, бо хотіла переконатися, знає вона магічне слово, чи ні. Жіночка, побачивши, що дитина сама вибрала її, обняла її і сказала:

 – Сонечко моє! 

Дитячі оченята враз загорілися щастям, і вона радісно вигукнула: – Так! Так! Мене звуть Сонечка! Ти знаєш, знаєш, значить ти моя мама.

Жінка спочатку трішки розгубилась, але вже за мить все зрозуміла. Дівчинка так вірила в своє  магічне слово, що не дочекалась його закінчення, бо тітонька сказала не «Сонечка моя», а «Сонечко моє». Але яка різниця. Вони обнялися міцно – міцно: – Звичайно, я знаю, як тебе звуть. Бо ти ж моя донечка. Я так довго тебе шукала.  – А я тебе, мамо, так довго чекала. 

Через деякий час, коли мама зібрала всі документи, вона прийшла до Сонечки, взяла її за ручку і вони пішли. Пішли труди, де починався інший світ, інше життя, де Сонечка буде для мами єдина і жадана. 

Іти було зовсім недалеко. Виявляється, мама жила зовсім поруч. Можна пішки дійти. Дома вже чекав святково одягнений тато, стояв святково накритий стіл, на столі стояли святкові квіти, дуже схожі на ті, що любила малювати Соня. Дівчинці показали її кімнату, її нові іграшки, новий одяг – все, що батьки приготували для своєї донечки. 

Щаслива дівчинка щебетала без упину. Зовсім вона була не мовчазна. Просто раніше нікому було розповісти, а сказати хотілося дуже багато. Як вона мріяла про маму, як чекала її і що це так і сталося. Потім мама сказала:

 – А тепер, дорогі мої, мийте руки і за стіл, будемо святкувати. 

Софійка підійшла до мами, смикнула її за фартушок і промовила: 

– Мамо, я тобі допоможу, я вмію розставляти посуд, розкладати серветки. Жінка нахилилась до дівчинки, поцілувала її в носика і сказала:  Щастя ти моє! Що б я без тебе робила! Стільки я тебе шукала, а ти була зовсім поруч.

Щастя завжди поруч. Треба його тільки скоріше знаходити. 

Leave a Reply