Shopping cart

Любов Неба і Землі

Та нікого Зима не любила,
Лиш подобалась пану Морозу,
Сипав він білі-білі сніжинки,
Огортав срібні інію крила,
Тільки серцю її – не здалося,
Що для неї бажав Мороз жити.

Простягався тут ліс величний –
І діброва зимова манила,
Приховались тут звірі казкові:
І лисички, й косулі й синички,
І зайчата, і білочки. Днина
Так довершена в лісовім слові.

Біля лісу село простягалось,
І тепліли димками хатини,
Там жили чоловік і дружина,
Що двох доньок, дві квітоньки мали,
Та одна – це сердечко є рідне,
Тільки друга – чужа, як ожина.

Тільки виросла Ганна-красуня,
Мала очі блакитні, як небо,
А вуста червоненькі, як вишні,
Бо із нею не буде нам сумно,
І обличчя її – бачить треба!
І струнка вона, й станом є вища.

Засинала у ночі темненькій,
Вишивала в годину свободну,
Годувала рідненьку корівку,
І любила і батечка, й неньку,
Дуже вдячна, що взяли за рідну!
І була старшій як за сестричку!

Та все добре, та стала Оксана
Гарним парубкам за наречену,
Та як бачили орли Ганнусю:
Забували красуню Оксану,
І тоді мати мову свячену
Говорила старому: «Діждуся!

Відведеш ти Ганнусю до лісу!».
Тільки він: «Та зима зараз люта!».
Розсердилася вперта дружина!
Та співає все донечка пісню,
Мов серденьком прощання відчуте,
І сідає до батька під тином:

«А підемо, давайте, до лісу
І дрівець назбираємо справних.
Бо спекла я хлібець й накормила
І корівку, і птицю». Так лине
Її мова. «Підемо! Бо й справді!
Назбирати дрова – є година!».

Поведе до хатинок лісничих,
Бо дороги тієї не знає
Дівчинонька, а потім покине.
І покинув, вона у хатині
Грубку топить, лишилась одна, є
Ніч зимова. Й заснула вже нині!

Прилягла на лежанку й заснула,
Та приснився дракон дуже лютий,
Два світи існували – й Світ Темний!
Та Земля час родити відчула,
Народила від Неба дитину,
Що дракон забажав проковтнути!

І прокинулась раптом Ганнуся,
І почула легесенький стукіт:
«Це мій батечко!». Та відчинила
Двері. Там – тільки в інію вуси
Дідуся, що тримає без муки
Лисенятко, Морозу то сила!

«Ви заходьте! Нагрієтесь, гості!
Та з гостини – у мене хлібина!».
«Ти чому не їси?». «Не голодна».
«Смакота! – наш дідусь скаже просто
І повідає правду він нині:
Не жаліє дитину родина,

А відправила мати до лісу, –
Хай з тобою лисок тут побуде,
Тільки ходять дібровою люди!
Принца я направляю до тебе».
Здивувалася юна Ганнуся,
Що в цей час люди добрі знайдуться!

І веде жеребця до хатини
Принц наслідний, як бачить: один він,
Бо Мороз його друзів відрізав.
«Відчиняйте мені, господине!».
Як вбачає красуню-дівчину
І Лисочка, що гавкає грізно!

Та Ганнуся тут не господиня,
Це вона відказала хлопчині,
Як мине нічка в холоді люта,
Відведе принц красуню-дівчину,
І розійдуться стежкою в днині,
Та реве вже дракон, щоб сном бути!

І приліг Аристарх на лежанку,
Поряд – вже такий рідний Лисочок!
Вишиває Ганнусю картину,
Як тканину у ручках держала,
Лютував дикий звір у цих ночах
І казав: «З’їм тебе я, дитино!».

Та не спиться сьогодні так принцу:
«Бачу, що відкриває звір пащу…».
Та з Лисочком не буде їм страшно.
Вишиває Ганнусю планету,
Бо любов – почуття є найкраще,
Та дракон знов говорить до пташки…

Та прокинувся Аристарх знову:
«Щось приснилося… меч проковтнути
Зміг дракон, із яким буду битись!».
Та продовжилась з серцем розмова,
І розквітнули квіткою груди:
І питає все він незабутньо.

«Та покинув мене тут мій батько.
Краще так, аніж в холоді бути!».
«Добра дівчина ти». І питає:
«Маєш ти нареченого-ладо?».
«Я не маю». «Любов заслужити
Твою треба? Най серце співає!».

«Я не знаю, можливо і треба».
«То тебе буду серцем кохати!».
«То й тебе я, знай, буду кохати…».
Так вони розмовляли, бо треба
Їм до рання, світання співати,
А вже вранці до хати ступати.

«Тільки кажуть, не їхня дитина».
Говорила про батьків дівчина.
«Головне: що батьки мої – справжні!».
«Як розлучимось, цей рушничок
Подарую, розшитий з казок,
Як побачиш: згадаєш вчорашнє!».

«Так, кохана, тебе я ніколи
Не забуду!». Зима це сьогодні
Від Мороза знамення почула:
Буде битва, наповнена болю!
І серця, полюбив, переможні!
Тільки Сонце бажав проковтнути

Злий дракон, тільки пару побачив,
Стало Сонце йому нецікаве.
І дихнув диким полум’ям сили,
І розтанули сніги найкращі,
Й зрозумів принц: приснилось безкарне!
Як зірвався промінчик умілий

І сказав Небо: «Меч тобі в руки!».
Аристарх – переможець навіки!
Та дракон – ще повіє як вітром,
Як дихне – всі дерева у муці
І розтанули снігові вихри,
Тільки велетнем став і злим звіром!

«Не завершили!» – вдарив в живіт
Не простим мечем Аристарх, чарівним.
І став велетень ящуром малим
Як зрадів Лисок! Бо голодний він!
Проковтнув ящірку у цім дні,
Та не став, як дракон, лихим й злим.

«Погуляю й вернусь, господине!» –
Попрохав наш розумний Лисочок.
«Йди, Лисочко, ти вільна тваринка!»
І зітхнула Земля, бо дитині
Не нашкодить ніхто в темні ночі!
Та в очах у Ганнусі – сльозинка.

«Я тобі перстень срібний вручаю!
По тобі неймовірно скучаю!
Ще зустрінемось, Ганно кохана!».
І стояли закохані й рідні,
І ясніла під снігом калина:
«Я побачила сон. Я пізнала…».

«В тебе мати – Земля. Батько – Небо!».
«Правда?». «Правда». Прощається з нею:
«Три дні мине – й до тебе вернуся!».
Біля хати – є батько близенько,
І сумує, і рветься серденько!
Тільки поряд – вже донька Ганнуся!

«Та не треба іти вам до лісу!».
«Моя добра кохана дитино…».
І Оксана щаслива-щаслива:
«Бо посватав Степан мене, рідна,
Моя мила сестричко-калино!».
«Я щаслива! Оксано правдива!

Тепер будуть у тебе вже дітки».
«Знаю, мріяли… вперто з тобою!
І знайдемо й тобі ми кохання!».
Пробудились Землі сині квітки,
Тільки спала вона ще з тобою,
Аристарх розказав батьку й мамі:

«Наречена моя – найдобріша,
Наймиліша, така найгарніша,
Вона – донька Земельки і Неба.
В неї руки – красиві й умілі!».
Показав рушничок білий-білий,
Там де вишита наша планета.

«Якщо там, дітки, благословляєм!».
І чекає коханого Ганна,
Як іде вже дорослий Лисочок,
А за ним – принц славетний ступає.
«Чи ти знаєш, голубко кохана,
Що я принц?». Ніжно дивиться в очі.

«Здогадалась. Зумів ти підняти
Світовий меч небесного батька!».
І прокинулась мати Земелька,
Яку Небо зумів обійняти,
І розквітла природа вся ладна
В синіх пролісках, вірна й рідненька.

Leave a Reply