Shopping cart

Каша для зими

Михась з сумом дивився на дорогу.

Машина вже завернула на центральну вулицю і хлопчикові залишилося лише йти з дідусем у хату.

  • Не сумуй, маленький, там вже бабуся улюблених оладок напекла. Зараз поїсиш з медом чи варенням. А батькам на роботу вранці треба. Вони ж не винні, що садок на карантин закрили.

П’ятирічне хлопча уважно дивилося своїми сірими, як у діда, очима на сиве небо.

Обіцяли сильний снігопад. Тільки снігу не було. Небо хмурилося, неначе сердилось на щось, але біла лапата ковдра не поспішала вкривати землю.

  • Дідусю, а, може, Миколай замість подарунка нам сніг принесе?
  • От спечете з бабцею йому післязавтра печива. Може й принесе, – посміхнувся у відповідь той.

Раптом з буди вискочив Сірко. Він гавкав на небо так сильно, ніби звідти мав початися не снігопад, а кото-град. Старий пес, схожий на кудлатого невеликого ведмедя, жодного нявчика близько до себе не підпускав.

Здійнявся вітер і Михась з дідом пішли до хати.

На столі рум’яніли у мисці оладки, поруч у тарілочках – мед, варення та сметана. Але…

Бабуся саме чаклувала над вечерею. Адже кожна господиня знає, що з продуктами в горщик треба вкинути дрібку любові, жменьку хорошого настрою, кілька ложок турботи, тоді й страва вийде неперевершеною.

  • Бабусю, ти що, сніжну кашу готуєш? Зимі допомагаєш? – малюк вдихнув ванільно-солодкий духмянець манки.
  • Звісно, Мишко, а хто їй ще допоможе, – підморгнула. – Он, скоро вже святого Миколая, а снігом і не пахло. То, може, манка зиму врятує?

За вікном посіявся сніжок. Спочатку дрібненький та колючий, а потім легкий і лапатий. Він спершу легко припорошив подвір’я, вкрив дах сараю, застелив підвіконня і комин. А тоді вже малими кучугурками став лягати під деревами, хатою і парканом, пофарбованим Михайликом і дідом у блакитний колір навесні.

  • Каша допомогла, – засміявся малий і всівся до столу.

Зима принюхувалася знадвору. Давно вона такого затишного і запашного пару не чула. Спочатку думала взагалі не приходити. Не дарувати людям снігу, не перетворювати озеро на ковзанку, не дозволяти Морозу малювати шибки. Але духмянець бабусиної каші приніс її з найбільшої на небі хмари сюди. Навіть злитися і жалити колючим снігом та лютим морозом не хотілося – так діяв запах каші, звареної для рідних.

Тільки як тої манки поїсти?

Хто ж її нагодує?

  • Чого облизуєшся, любонько? Каші хочеш? – підійшов до неї старший Мороз. – І я би попоїв. З любов’ю та турботою зварена.

Старенького теж підкупляла пара – лоскотала носа. Вона й привела Мороза з поля неподалік, де він відсипався на одній з величезних копиць, в очікуванні наказу від Зими. 

Бабусі здалося, що крізь сніг вона когось бачила за вікном. Але хто ж у таку погоду може ходити?

Визирнула в двері, а там пара. Як Дід Мороз зі Снігуркою. Накинула теплого дідового кожуха і вийшла у двір:

  • В хату вас не пущу, але кашею погодую, – сказала – і зникла.

А через хвилинку Михась виніс горщик з кашею. Невеличкий. І дві ложки.

  • Пригощайтеся. І приходьте до нас ще. Зі снігом. Бабуся за три дні знову сніжну кашу готуватиме.

Ось так і жили:  хлопчик радів снігу, санчатам з ранку й до вечора і морозним візерункам на вікні, а Зима з Морозом манній каші, звареній з любов’ю та турботою.

Аж до весни.

Leave a Reply