Згасає полум’я в червоному екваторі,
Світила диск закутався у тьмі.
В очікуванні зоряної задухи,
Старий вітряк у мріях, наче в сні.

Вразливо поглядає у тумани.
Скрегоче піднебінням далечінь.
Так заздрить птаху, що той крила має,
А він не ворухнеться уночі.

Луна мелодія пустельної сонати,
Пастельний колір — цвіт її надій.
В одній клітині сонячного кратера
Мій вітрячок, мов воїн на коні.

І рветься грізно, розриває цвяхи,
Що ними скутий назавжди до плит.
Немає в нього серця, що у п’яти падає,
Та сила є й омріяний політ.

Але реальність — трон його блукань,
Жага мети, крізь барикади дій.
О6ражений не той, хто в намаганнях,
А той, хто ризикнути не зумів.

Тож з-поміж лоз омріяного виру,

Розвіяний струною літака,

Летить між хмарами тонкими та вразливими,

Крило щасливого старого вітряка.