Shopping cart

Рося із Сивої хмари

Хмари

Цієї весни, сиві грозові хмари таки добряче запізнилися, тому усі мешканці Красної Полонини чекали на них з великим нетерпінням.

  • Ще не видно їх? – цікавилась у куща горобини стрімка річечка.
  • Зараз запитаю у гірської стежинки. Вона в’ється ген у гору, до струнких смерічок, а  вони усе бачать і знають, – затріпотіла молодими листочками горобина.
  • Дізнайся, сестрице, бо так хочеться весняної водиці попити – загойдалася від подиху теплого вітру молода травичка.

Старій кам’яній Брилі, яка уже століттями мешкала біля підніжжя високої гори, теж кортіло вимити свої боки прохолодною водою. Вона б і сама запитала у смерічок, чи не видно грозових хмар, але гордість, що оселилася в її кам’яному серці, заважала це зробити.

“Ти живеш тут сотні років і бачила, як ростуть ці гори. Ти – велична й тверда, мов граніт …” – постійно нашіптувала Брилі гордість.

“Я живу тут так довго, що усі повинні мені кланятися. Не буду нічого запитувати. Нікуди ті хмари не дінуться, принесе їх  незабаром вітер,  разом з громом та блискавицями…”- міркувала собі Брила.

І справді, уже за мить довкола потемніло, зашумів листочками зелений ліс і на землю полетіли великі, круглі краплини дощу.

Вони радісно стрибали по молодому листі, ховались у  густій травичці, наввипередки котилися по гірських скелях до бурхливої річки. 

Грозові краплинки уже давно чекали тієї миті, коли матінка Сива Хмара дозволить їм пролитися теплим дощиком на запашні луги й гірські полонини. 

Так, так, не дивуйтеся: кожна маленька краплинка має скласти екзамен, і тільки тоді може стати справжньою краплею дощу. Для цього потрібно довго вчитися і багато знати, щоб нікому не нашкодити і відшукати дорогу назад до матусі Сивої Хмари.

Та поки що краплинки не думали про повернення додому, а весело стрибали одна за одною, грали у квача й навипередки котилися до струмочка. Гірські вершини купалися у теплих потоках цілющого дощу, легенький вітерець заколисував вимиту до блиску яскраво-зелену травичку, щось нашіптували одне одному молоді листочки.

Навіть кам’яна Брила подобрішала й посвітліла. Незадоволеною була тільки маленька краплинка Рося. Вона невдало приземлилася, коли стрибала з хмаринки на землю й уже хотіла розплакатися, але почула глузливий сміх Брили.

  • Ой не можу! Ой тримайте мене! Ви бачили як вона впала? – реготала Брила й трясла своїми кам’яними боками.
  • Хто б говорив,- обурилася Рося. – Ти стоїш тут як вкопана й жодної користі від тебе немає.  
  • Я тут стою уже сотні років, і ще жодного разу мені ніхто не говорив, що я маю комусь приносити користь,- прогуркотіла Брила. – А таким плаксам як ти, нічого тут стрибати. Спочатку навчися правильно на землю опускатися – дозволило собі заговорити нахабство, яке теж уже давно оселилось в закам’янілій душі Брили. 

Ох і розізлилась Рося, коли почула ці слова. Але Брила таки трохи вгадала: Рося не дуже любила вчитися й постійно прогулювала уроки. Коли мама Сива Хмара розповідала, як правильно опускатися на землю з дощової хмари, краплинки не було в школі. У цей час вона купалася в Синіх хмарах, разом з шибеником-вітром. Та й екзамен вона списала у сусідки-краплинки. От сором який! Але Рося так хотіла стати справжньою грозовою краплиною…

  • Не біда, що я, щось не знаю й не вмію – навчуся. Ти он теж, не дуже вправна, але нічого: стоїш тут уже цілі століття – вирішила відповісти тим самим нахабством Рося. –  Колись я стану могутньою і сильною, от тоді і поговоримо…

Від почутого Брила розреготалася на усі гори.

  • Ти? Велика й сильна? Ой тримайте мене, бо зараз скочуся з свого місця. Та коли це буде?- не вгавала Брила й сміялася так голосно, що аж земля тряслася під нею.

Коли вона буде сильною Рося точно не знала, але добре пам’ятала як матуся Сива Хмара розповідала, що приходить час, коли краплинки стають могутніми. Відбувається це тоді…от лихо, Рося не дослухала коли саме, бо у цю мить її знову покликав гуляти Веселий Вітерець.

Але не біда. Вона почекає, коли прийде цей час і от тоді, покаже тій капосній Брилі де раки зимують…

  • Росю, приєднуйся до нас, – перервали роздуми краплинки її подруги. Вони веселим струмочком мчали в обійми прудкої річки.
  • І не подумаю – тихенько відповіла Рося. – Поки не стану могутньою – додому не повернуся.

Краплинка самотньо покотилася гірським схилом, мріючи про той час, коли вона зможе відплатити Брилі за нахабство. 

Раптом повіяв Веселий Вітерець, підхопив стомлену Росю й легенько опустив  на красиву, м’якеньку павутинку. Краплинка незчулася, як задрімала.

  • Ой, яка вона красива й барвиста – почула крізь сон Рося й миттю розплющила оченята.

Крізь густе листя пробивалися промінчики сонячних зайчиків. Вони милувались краплинкою, що вигравала на сонці різними кольорами.

  • Ідіть геть, не заважайте мені рости, – нагримала на них Рося –  Я не хочу бути ані красивою, ані барвистою. Я мрію стати сильною й могутньою.

Рося заховалася під листочком, щоб настирливі сонячні зайчики не діймали її своєю увагою, але ті й не думали відступати. 

Зненацька вона побачила невелику печеру у скелі й вирішила заховатися туди.

  • Там вони мене не дістануть,- розмірковувала краплинка, але раптом побачила на краю скелі красиву квітку, з низько похиленою голівкою.
  • Ти, хто? – запитала краплинка  у рослини.
  •  Я –  квітка Едельвейс.
  • Хіба квіти ростуть так високо на скелі? – щиро здивувалася Рося.
  •  Я росту, – сумно відповіла нова знайома.
  • А чому ти така зажурена? – продовжувала допитуватись краплинка. – Тебе, напевно, теж ображають ці кам’яні брили?
  • Та, що ти. Це ж мій дім, а скелі – мої добрі сусіди. Сумую я тому, що весняна гроза обійшла нас стороною, а ми на неї так чекали… А без дощу я загину.
  • Не журись,- вигукнула Рося, – я  допоможу тобі. Ти тільки трошечки почекай, ну зовсім капулечку.

“Така красива квітка не повинна сумувати, – твердо вирішила краплинка. – Потрібно повертатися на хмару й показати своїм сестричкам  дорогу до скелі, де росте Едельвейс. Ой, лишенько, але ж вони уже помчали до прудкої річки.” 

Рося, не роздумуючи, стрибнула в гірський струмочок, що дзюркотів  неподалік й щодуху помчала наздоганяти свої сестричок.

Коли краплинка почула гуркіт могутньої річки, то їй на мить стало боязко, але ніжна квіточка чекала на її допомогу, тому не можна було зволікати.

   Усі страхи відступили, коли краплинка опинилась у вирі своїх давніх подруг. Вони наповнювали води бурхливої гірської ріки, що з неймовірною силою мчала вперед, змітаючи з своєї дороги величезні каміння. 

– Яка я сильна!- захоплено вигукнула краплинка.

-Так, Росю, разом ми могутні, – відповіли їй подруги.

– А ти й справді стала сильною, мала, – раптом почула Рося знайомий голос.

Ой, та це ж Брила. Вона лежала на одному боці, підпираючи старий дуб, який нахилився до води. Як вона тут опинилася?

  • Впізнаєш мене Росю? Це я- непохитна Брила. А мене таки зрушили з місця твої сестри-краплинки.
  • Вони… вони  ж не навмисне. Хочеш, ми віднесемо тебе назад?- запропонувала Рося.
  • Та ні. – Поважно посміхнулася Брила. – Я не ображаюся. Коли мене знесли прудкі потоки, кудись втекла моя гордість і втопилися злість та нахабство. Тепер, я щаслива, бо у мене є друзі і я потрібна ось цьому старому дереву, яке підпираю своєю спиною й не даю впасти.
  • Як чудово: бути могутньою й допомагати іншим – тішилася Рося. – Бувай Брило, ще колись поговоримо, а зараз я поспішаю до матінки Сивої Хмари. 

Сонячні зайчики допомогли краплинці відшукати дорогу додому.  Вона повернулася до матінки Сивої Хмари сильною та могутньою, як і обіцяла колись. Тільки тепер ця сила була потрібна для того, щоб творити добро й допомагати іншим.

Вдома Рося не барилася, а разом з сестричками вирушила у гості до чудової квітки Едельвейс,  яка так чекала на першу весняну грозу. 

Leave a Reply