Нехай моє волосся золоте
Шматиною зав’язане й прикрите,
Мене так просто доторком зганьбити,
Та, вбога, все ж я відаю, проте,

Що речі є заховані. Про те
 Я відаю – про пурпур оксамиту,
Про рідний зір у храмі, про сповиту
У синь Пречисту – видиво просте.

Пасу я гуси. Та у цім лахмітті
Захований реліквії вінець –
Загострені зубці, нам їх сталити.

Виймаю з торби злота пломінець –
Сягає сяйво в косах неба рівня!
Гадатимете ви, що це проміння…