Shopping cart

Намисто Осені

З прадавніх часів Природою підтримується твердий порядок: після довгої й холодної Зими настає зелена Весна. Весну міняє спекотне Літо, а після Літа на землю лягає осіння печаль.

Було це давно чи недавно, але якось у свої тимчасові володіння прилетіла Осінь, керуючи трьома вірними місяцями-кіньми, і одразу заходилася розмальовувати пензлями дерева, кущі, траву. Палітра в Осені не така барвиста, як у Весни або Літа, але й не бліда як у Зими. Фарби Осені особливо ніжні, м’які. Вони лягають на листя поступово, радуючи око незвичним червонясто-жовтим листяним убранням, з домішкою старої зелені і передчуттям невблаганного завмирання, коли всі життєдайні соки зникають зі стовбурів дерев, трава всихає, тоскно-сірі хмари сльозяться холодною мжичкою, а чорні птахи збираються в зграї і голосним карканням наганяють тугу по теплу і яскравим теплим дням.

Та Осінь вміє радувати, коли раптово розходяться хмари, пускаючи пустотливі сонячні промені гасати по ланам, лісам, дзеркалам озер, стрічкам річок. І тоді сумні ландшафти, ніби звільнившись від вуалі печалі, тихо радіють нежданому теплу. В лісах, у вологій листяній підстилці, прокидається грибне життя, а з холодних водяних глибин до поверхні піднімається риба.

Та цього разу порядок порушився.

Розмальовувала Осінь фарбами листячко, а спека не спадала. Літо не відступало.

Осінь, побачивши таке неподобство, різко натягнула віжці, аж плаття, зшите з різнобарвного листя каштанів, дикого винограду і верби, закрило півнеба, зупинила невтомного зеленогривого Вересня, сильного жовтого з червоним Жовтня та стійкого і похмурого Листопада аби дізнатися в Ярила, чому Літо вередує і не поспішає відходити на відпочинок.

— Агов, Сонцю, зараз моя пора! Твій шлях стає коротшим! Передай Літу, Осінь прийшла!

Ярило вогняним диском котиться по небу, не озивається на заклик.

— Агов, Сонцю, ти висушуєш вологу з хмар, не даєш їм пролитися дощами! Земля суха-сухісінька!

Мовчить Сонце, котиться собі далі небосхилом, щедро зігріваючи землю, немовби Літо ще в силі, а Осені – не час. Переплутало Ярило природний календар.

Не змогла догукатися Осінь далекого і пекучого Сонця, тож погнала коней навздогін, напружилася надто сильно, і розірвалася на шиї мотузка, сплетена з виноградної лози.

Попадали долі намистини з фарбами, порозкочувалися по землі, загубилися.

— Ой, лишенько, що я наробила! — бідкалася Осінь. Вистрибнула вона зі світлого повітряного човника і кинулася шукати свої чарівні фарби.

Та хитрі пустотливі намистинки, ніби змовившись, так заховалися, що жодної не знайшла Осінь. Заплакала вона рясним дощиком, але краплини не долітали землі, випаровувалися. Вода в річках і озерах не зашуміла дрібними хвильками, не здійнявся вітер. Дерева і тварини не співчували біді Осені.

— Всі ніби змовилися проти мене. Нікому я не потрібна, — ридала рудоволоса Осінь.

Коли смуток пройшов, Осінь скликала на велику лісову галявину звірине і пташине братство, аби попросити  знайти намистини.

— Біда в мене, — благала Осінь. — Випадково розірвалася мотузка, намистини з чарівними фарбами просипалися, не можу знайти їх. Поможіть, мої друзі, інакше пануватиме вічне Літо.

— Ну й нехай. Не друзі ми тобі! — рикнув клишоногий Ведмідь. — Їжа є, нагулювати жир не треба! Мені добре!

— Ти вередлива, холодна, зла, — пискнув Їжак і звернувся колючим клубком.

— А я ніколи не можу знайти своїх схованок горішків, бо ти засипаєш землю листям, — заторохкотіла Білка.

— А мені важко втриматися на мокрому стовбурі і шукати личинок, — стукнув дзьобом Дятел, — а це ж головою працювати треба. Ні, Осінь нам не потрібна.

— І я проти, — ліниво озвався Хом’як. — Я — запасливий хазяїн, маю багато комор із зерном, а коли сплю, миші крадуть моє добро. Не хочу, щоб ти приходила. Йди геть!

А жаби сиділи, галасливим кваканням вихваляли своє болото і шукати намистини не бажали. Їм теж Літо подобалося, бо тепло і багато комах.

Почувши те, образилася Осінь, сіла в свій світлий човник, зітканий з тоненького павутиння, натягнула віжці й помчала в далекі краї. Там замкнулася в Похмурому Замку — оазі спокою, — просякнутому лінивим шелестінням кружлявших у химерному танку листочків під млявий шурхіт дощових крапель, та й пообіцяла забути невдячний світ.

А в світі почали творитися дива дивні.

Поки звірі й птахи насолоджувалися нескінченим Літом, непомітним злим чортеням підкралася Посуха. Розкошувала вона в степах, лісах, ланах. Повноводні річки ставали струмками, озера всихали, перетворюючись на калюжі бруду.

Першим постраждав Хом’як. Він причвалав на пшеничне поле, але врожай на ньому згорів. 

Ведмідь, відчувши спрагу, подався шукати чисту воду, а насьорбався багнюки.

Дятел даремно довбав дзьобом деревину: личинки загадково зникли.

Білка теж голодувала, бо ні горіхів, ні шишок, ні кісточок не лишилося.

А колючий Їжак засумував, коли миші разом з жабами організованою юрбою покинули рідні місця.

Зібралися звірі й птахи на лісовій галявині, радитися почали, як далі жити.

— Тікати звідси треба, — пискнув Їжак. — Он миші зібрали торби й подалися в прохолодніші місця. І жаби теж.

— Мені знайомий дикий Гусак розказував: кругом однаково. Лише на півночі, де панує Зима, прохолодно і є вода, — стукнув дзьобом Дятел.

— Там немає горішків. Не хочу туди, — заторохкотіла Білка.

— І зерна теж, — зам’явся Хом’як. Не хотілося йому подорожувати. Краще в норі голодувати.

— А вода, а риба, а малина! — скрушно рикав Ведмідь. — Ні, треба просити Зиму прийти в наш край і засипати землю снігом! Потім з’явиться Весна, сніг розтане, і буде нам щастя!

— О-о-о, клишоногий, ти справжній розумник, — завертів хвостом Лис. — А кого вирядимо на північ?

— Тебе вирядимо, — розпорядився хазяїн лісу. — Ти хитрий, говорити вмієш, підлещуватися де треба. Перефарбовуватися в різні кольори здатен. Кругом у тебе як не свояк, то кум, брат, сват. В поміч бери Білку й Дятла.

Ох, як не хотілося птаху й гризуну вирушати в далеку, повну небезпек, дорогу, але лісове братство нагадало, хто найбільше лаяв Осінь.

І тільки мудра Сова порадила одразу піти до Осені, вибачитись та попросити її повернутися. Однак звірі не послухали.

Довго подорожували птах, гризун і хижак лісами, степами, мальовничими долинами, горами. Пережили безліч пригод, побачили безліч місцин. Та біда кругом була однакова: голод, спека, спрага, хвороби. Вічне Літо набридло всім.

Аж ось однієї днини, коли суховій десь пропав, а натомість подув прохолодний вітер, мандрівники перетнули гірський хребет і спустилися в долину. В ній вони побачили похилені дерева, вкриті сріблястим інеєм, скелі в снігових шапках, замерзлі змійчасті річки. Он і Льодовий Замок бовваніє на березі круглого озера. І вартові — білі ведмеді — охороняють браму.

Зима прийняла посланців лісового братства у високій і просторій синій залі, прикрашеній сріблястими кулями, матово-білими стовпами і випиляними з льоду фігурами морських тварин.

Холодно-прозора Зима, оповита місячним сяйвом, очікувала в центрі зали на п’єдесталі:

— Слухаю вас.

— Ми прийшли уклінно тебе просити засипати наш край снігом, аби річки наші наповнилися водою, а земля дала врожай, — улесливо заговорив Лис. — Осінь покинула нас, а спекотне Літо випалює наші ліси, поля, луки, висушує річки й озера. Врятуй нас!

— Ми хочемо снігу, — стукнув дзьобом Дятел.

— Багато снігу, — проторохкотіла Білка.

— Не можу, — крижані очі Зими обпекли прохачів страшним холодом.

— Чому?! — в розпачі вигукнув Лис, не вірячи в жорстоку поразку.

— Я не стану порушувати закон Природи. За Літом повинна прийти Осінь. Потім моя пора.

— Осінь образилася на нас, бо ми не схотіли шукати її намисто, — зізнався Лис.

— То знайдіть і поверніть, — Зима перетворилася на легку хмарку й зникла.

— Треба Весну просити пролитися дощами. Весна доброзичлива, м’яка, лагідна. Вона не відмовить, — викрутився Лис.

Долинами, лісами, горами помандрувала трійця на далекий південь, у незнаний край, де мешкала Весна.

Зустрічні звірі та птахи допомагали відшукати вірний шлях. Врешті-решт стомлені подорожні потрапили у справжній рай. Перед Білкою, Дятлом і Лисом розстелилися розкішні, пахучі луки. Високі трави ніби змагалися поміж собою багатством відтінків, починаючи від блідо-салатового і кінчаючи густо-зеленим. Різнобарв’я квітів самих неймовірних форм і розмірів приваблювало у тенета нектарових спокус бджіл-трудоголіків і прекрасних витончених метеликів. А сама Весна у платті, зітканому з найніжніших і найгарніших трояндових пелюсток, щедрою рукою поливала свої володіння росою, чистішою за сльозу.

Як гарно тут, в оазі спокою, миру, тепла. Захотілося посланцям лісового братства закінчити подорож і назавжди оселитися у весняному раю. Та Лис пам’ятав про страждаючих звірів і птахів.

— Весно, Весно, — завів рудий хижачок улесливу пісеньку. — Уклінно просимо тебе помогти біді нашій. Окропи спраглу землю рясним дощем.

— Бідненькі ви мої, за що вас так жорстоко покарали? — Весна, оточена ореолом з літаючих метеликів і  бронзівок, хлюпнула з глечика росою на прохачів.

Лис м’явся, але правду все одно казати треба, інакше замість теплих крапель холодна злива з блискавками і громом впаде на Дятла, Білку і Лиса.

— Осінь покинула нас, розгубивши намистини з фарбами, а ми відмовилися шукати їх. Літо панує в нашім краю, а Посуха знищує їжу і воду. Звернулися ми до Зими, та вона не помогла нам, сказала, щоб ми до Осені йшли.

— То йдіть, — лагідно прошелестіла травою відповідь.

— Не послухає Осінь. Дуже сердита вона, — Лис підштовхнув Дятла і Білку, аби і вони щось казали.

— Не послухає, — проторохкотіла Білка.

— Не захоче, — стукнув дзьобом Дятел.

— А ви пробували? Не стану я порушувати закону Природи, — м’яко відмовила Весна. — Зверніться до Літа, може воно поверне Осінь.

— Де шукати Літо? — простукотів Дятел.

— В пустелі є величезне Соляне озеро. Літо, Посуха і Вогонь влаштовують там перегони, — і Весна розчинилася серед трав, бджіл і метеликів.

Шлях у царину Літа неблизький. На схід, назустріч Сонцю подалися мандрівники.

Дятел літав на розвідку і розпитував як швидше дістатися пустелі, а Білка добувала їжу і підгодовувала стомленого Лиса.

Пів світу обійшли мандрівники, поки перед ними не відкрилися безкрайні пустельні простори. Розжарені пісок і каміння віщували біду. Лячно мандрувати там, де ні їжі, ні води, ні прохолоди. Боялися Білка, Дятел і Лис померти й не виконати наказ лісового братства.

— Ми не маємо права вертатися ні з чим, — Лис відчував лапами пекучий пісок і розумів, що ця подорож може стати останньою.

— Вперед! — затріпотів крилами Дятел.

— Я з вами, — Білка була в шоці, бо ні дерев навкруги, ні звірів. Хто ж помагати буде?

Не першими гостями були в пустелі прохачі. То там, то тут біліли відшліфовані піском та вітром кістки великих і малих тварин. Не вистачило в них сил дістатися великого Соляного озера.

Добре, що запаслива Білка назбирала невеликий запас їжі та води, інакше не побачили б мандрівні звірі оазу спекотного Літа.

Не день, не два блукали птах, гризун і хижак пустелею, поки вгледіли гладку білу поверхню, що губилася за обрієм. Здавалося, то щільний сніг лежить рівним шаром. А здалеку до подорожніх летіли наввипередки Вогняна Куля, марево Посухи, і саме Літо в золотій колісниці, запряженій трьома місяцями-кіньми: Червнем, Липнем і Серпнем.

Золотоволосе Літо, загорнуте в блискучу зелено-червону тогу, зупинило колісницю навпроти трьох посланців, суворо глянуло на них, спитало:

— Що забули ви в моїх володіннях?!

— Не сердься, Літо, просимо тебе повернути нам Осінь, бо скоро всі помруть від спеки, — благально-тремтячим голосом заговорив Лис.

— Дуже просимо, — стукнув дзьобом Дятел.

— Не кидай нас у біді, — заторохкотіла Білка.

— Чого вам треба?! Ви отримали вічне літо! Вам не догодиш! — сердилося Літо, стримуючи сильних коней. — Не стану я принижуватися перед Осінню! Вам треба, то йдіть до неї!

— Ти порушуєш закон Природи, — насмілився заперечити Лис. — Так нам сказали Зима і Весна.

— Йдіть геть! Мені ніколи! — і пихате Літо смикнуло віжці та полетіло доганяти Вогонь і Посуху.

Знесилені й розчаровані звірі побрели на захід, але не додому, а до оселі Осені. Коли й вона не зглянеться, кінець всьому живому.

Ледве відшукали Лис, Білка та Дятел Похмурий Замок. Гарно сховалася Осінь, засипавши камінням стежки, заливши водою дороги. Та для справжніх шукачів перешкоди не стали перепоною, і ось вже видніється світла брама на тлі сірих, вогких стін.

З неба сіється мжичка, на гілках дерев ще тримаються поодинокі листочки. Сумно тут, але й хороше одночасно.

І пригадалися звірям минулі часи, коли осіння печаль лягала на ліси, луки, річки. В мурашниках життя завмирало до Весни, зате прокидалося інше: грибочки лізли звідусіль темними й світлими капелюшками, птахи відлітали в теплі краї, а гіркий смуток оповивав рослини, готуючи їх до суворої зимової пори.

Лис постукав у дерев’яну браму:

— Пустіть посланців! Ми прийшли з проханням!

Легкий вітер зашумів у листі, закружляв його у феєричному танку, обсипав мандрівників холодними дощовими краплями.

— Невчасно ви, — звідкілясь почувся сумний голос. — Я складаю пас’янс, а ви заважаєте.

— Який ще пас’янс?! — закричав Лис, розгубивши у мандрах всю хитрість і улесливість. — Звірі гинуть! Птахи! Комахи!

— А мені яке діло…

— Ми — останні прохачі! Більше ніхто не прийде до тебе! Скоро ні ти, ні Зима, ні Весна з Літом взагалі не будуть потрібні!

— Без свого намиста я не зможу усунути Літо, — зглянулася Осінь. — Я повернуся тільки тоді, коли всі намистини будуть зібрані докупи.

Вітер стих, листя різнобарвним килимком встелило землю й тихо шаруділо, немов про щось домовляючись між собою.

— Ходімо, друзі, — сказав Лис. — Нам треба зібрати звірів і змусити їх розшукати намистини Осені.

— Змусимо, — стукнув дзьобом Дятел.

— Зберуть, зберуть, зберуть! — заторохкотіла Білка.

Шлях додому був неблизьким. Мандрівники пробиралися похмурими долинами, долали урвища й височезні гори, перетинали болота, висохлі річки, мертві ліси. І всюди, де зустрічалися живі створіння, Лис просив шукати намистини й зносити їх у певне місце. А коли трійця посланців повернулася в рідний край, там вже яблуку ніде було впасти: звідусіль тварини й птахи зносили речі, котрі хоча б трішки нагадували кульки.

Ведмідь, Сова та Їжак вибирали справжні намистини і складали їх в окрему купу.

— Наче всі! — рикнув Ведмідь.

— Саме час Осені повертатися! — вигукнув Лис.

Скоро прилетіла Осінь у світлому човнику, скочила до купи, почала нанизувати сяючі намистини на нову міцну мотузку. Потім порахувала і скрушно похитала рудою головою: 

— Бордова є, брунатна є, навіть фіолетова є, а жовтої немає.

— Де ж вона поділася?! Я бачив її! — Ведмідь підозріло глянув на Хом’яка, бо той щось ховав у защічному мішечку. — Ану, показуй!

Хом’як витяг жовту кулю і поклав на землю:

— Я думав, то — їжа, — виправдовувався товстий гризун.

— Ґиндик теж думав… А все одно його з’їли.

Щойно остання намистина опинилася на мотузці, Осінь голосно крикнула:

— Агов, Ярило, пора Літа давно скінчилася! Твій шлях на небі стає коротшим!

Почуло на цей раз Сонце заклик, покотилося ближче до обрію, завернуло колісницю Літа.

Небо затягло товстою ковдрою важких хмар, і на спраглу землю пролився холодний дрібний дощ.

Пора Осені, пора печалі й смутку заполонила ліс, але то було в радість, бо давала надію на відродження.

Leave a Reply