Shopping cart

Дві торби щастя

Буркотун любив зиму. Та, мабуть, більше любив він сніг. Бува, стане поблизу вікна, впреться тонкими лапками до холодного скла, іноді притулиться зморшкуватим чолом до шибки і видивляється в далечінь. Навколо благословенна тиша та спокій, а вкрита білою ковдрою земля сріблиться під місячними променями. Підведеш голову вверх і замреш заворожений – крихітні сніжинки кружляють у дивакуватому танці. Та це за вікном, а вдома! Вдома завжди тепло. У печі весело потріскують дрова, з казана пахне чимось смачненьким, а улюблена господиня сидить у кріслі-гойдалці і щось вичитує у своїй книзі. Для домовика нема нічого важливішого, ніж лад та спокій в хаті, а коли все в дома гаразд, то тим більше хочеться милуватись зимою. 

Втім зараз Буркотун лиш жалібно дивився у вікно засмученими очима і виглядав свою господиню. Та зникла за білою стіною снігу вже два дні тому, похапцем попрощалась з ним, перекинула ногу через мітлу і тільки її й бачили. Господинька так поспішала, що геть забула залишити хоча б щось попоїсти, і тепер у Буркотуна жадібно булькотіло в животі. Для домовика не є великою проблемою залишитись без їжі (для звичайного домовика!), але ось Буркотун  любив поїсти. Це миле створіння, не було схоже на інших своїх родичів, був він кругловидим, низьким і червонощоким.  Здалеку його легко можна було сплутати з м’ячем, якби не довга кошлата борода, яку той ревно доглядав і часто відкидав за спину, коли треба було розпалювати піч. 

І ось зараз Буркотун сидів біля вікна, вглядаючись у білий простір довкола і сумно зітхав. Вогнище весело потріскувало в печі, але на душі було кепсько. 

  • Важко це все! – пробурмотів він, вглядаючись у веселе багаття. – Зараз би вареничків зі сметанкою, або борщику, або юшечки рибної. Або печеної рибки. Або грибів. 

У животі аж загуло від голоду. В розпачі домовик відвернувся від печі, аби не думати про їжу і знову втупився круглими очима у вечірнє небо. 

  • Зима цього року прийшла вчасно. Тільки початок грудня, а все довкола вже в снігах, – подумав вголос Буркотун, дивлячись як сріблиться іній на деревах. 

В ту ж мить місяць вийшов з-за хмар, осяявши простір довкола будинку. Все заіскрилось, аж у домовика розболілись очі і він ледь не пропустив той момент, коли повз будинок прошмигнули тіні. 

У двері наполегливо застукотіли. 

  • Може то господинька повернулась? – з надією подумав він і радісно зіскочив з підвіконня. Підлога обурено заскрипіла, коли тоненькі лапки пробіглись до дверей. Він вже взявся за ручку, як тут щось його зупинило. – У господиньки є ключ! – враз пригадав він і став як вкопаний. 

У двері знову нав’язливо загрюкотіли. Домовик відразу ж набурмосився і грізно запитав:

  • Хто там?
  • Дядечку, відкрийте, то ми! –  пропищало з іншого боку.
  • Хто це «ми»? Я не знаю ніяких Ми! 
  •  Ми – це злидні. 

Буркотун обережно відчинив двері, просунувши голову крізь щілину і сердито глянув на створіння, які порушили його голодний спокій. 

Це справді були злидні, дрібні та сухі наче гілочки. Всі як один одночасно тремтіли, нагадуючи самотній осиковий листочок, якого постійно вовтузив зимовий вітер. Вони витріщались на Буркотуна сотнями своїх крихітних оченят і робили це так вправно, що домовику стало їх жаль.

  • Що? Змерзли, небораки? 
  • Ага! – синіми від холоду губами промовив один із них. – Трясемось вже годину на цім пустищі, а довкола ні хатини, щоб погрітись. Змерзли до Татка!    
  • Чого ж вам у Татка не сидиться? – незадоволено пробурмотів домовик. 

Злидні похнюпились.

  • Татко казав, що роботу треба шукати, а не сидіти у нього на шиї. Ось ми й шукаємо. 
  • Не там ви шукаєте, – мовив Буркотун. – Довкола і справді ні хатинки, місце тут таке. Моя господинька навмисно вибирала, щоб було  подалі від людей та цивілізації. Все, що ви тут знайдете, це поля і сотні гектарів снігу. 

Злидні одноголосно зітхнули і зітхання це було таке безрадісне, що у домовика аж серце занило від  жалю до цих бідних створінь. 

  • То ми даремне йшли стільки шляху? Даремне мерзли? – забідкались вони і ледь не заплакали. – Дядечку, любчику, благаємо, пустіть нас погрітись! На дворі так зимно, так зимно! А ми так хочемо їсточки!

«Пожалів на свою голову!» – подумав   Буркотун і похитав головою. 

  • Я зараз впущу, а потім вас не позбудешся!  – прогримів він сердито.

Злидні лякливо притулились одне до одного і затремтіли від лютого голосу домовика. 

  • Ми тихенько, тільки погрітись, – пропищав серед них найсміливіший злидень.  Очі у нього заблистіли від сліз, а у бідного Буркотуна знову серце занило від жалості. 
  • Гаразд! – погодився він. – Але коли господинька повернеться, щоб вашого сліду тут і не було! 
  • Добре, дядечку!  – звідусіль почулось слова  подяки. 

Буркотун не встиг відчинити повністю двері, як через них одне поперед одного безцеремонно кинулись сотні злиднів. Вони ледь не збили бідолашного домовика зі шляху і якби не стіна, той би напевне впав. 

Він зачинив двері та обернувся до злиднів. Ті сиділи біля печі і тягнули свої худі як гілочки рученята до вогню в надії зігрітись. 

  • У дядечка є щось поїсти? – допитливо глянув на Буркотуна злидень, який благав увійти у хату. 

Домовик похитав головою. 

  • Господинька не залишила харчів. Забула.  

Голодні злидні довкола нього аж заридали від розпачу. Звідусіль почулись зітхання та гучне йойкання. У Буркотуна від цієї драми аж розболілась голова. 

  • Ви грійтесь тут, а там щось придумаємо, – заспокійливо мовив він і сховався на підвіконні, відгородившись від злиднів шовковою шторкою.  

Погляд його знову блукав поміж білих наметів снігу. Лапаті зорі зверху грайливо поблискували, однак Буркотунові зараз було не до веселощів. У його оселі сотні голодних злиднів, у животі аж скрипіло від голоду, і він був впевнений, десь неподалік старої ялиці йому примарились дві тіні! Він нахилив голову вперед, боляче впершись чолом до холодного скла, щоб добряче розгледіти побачене. Ні! Все-таки не примарилось. До їхнього дому хтось насувався. Він примружив очі, однак окрім кремезних статур, які несли по торбі на плечах, більше нічого й не  розгледів.

«Але це неможливо! Господинька завжди залишала будинок під чарами, щоб ніхто його не міг розгледіти!.. – Домовик насупився та, відкинувши скуйовджену бороду за плечі, став думати. Дві тіні швидко наближались, і у Буркотуна не залишилось ніяких сумнівів – вони дійсно бачили будинок. –  Мабуть, цього разу вона забула про чари невидимості, вона ж так поспішала! Навіть їжі не залишила!»   

Він аж підстрибнув від хвилювання та швидко кинувся в кімнату, краєм ока глянувши на злиднів. Ті солодко дрімали біля печі, обнявшись. Він видерся вверх, ледь не до самісінького комина і озирнувся. 

  • Сопуне! Де ти? 

У попелі щось заборсалось, застугоніло і через мить на Буркотуна дивились заспані очі названого брата. 

  • Чого тобі? – ліниво потягуючись мовив той та солодко позіхнув. 
  • Господинька залишила наш будинок без чарів невидимості, а зараз в наш будинок хтось прийде! – заторохкотів домовик і тремтячими лапками схопився за Сопуна, сильно термосячи його за худеньке тільце. – Братику, рятуй! Без твоєї допомоги нам буде біда! 

Сопун поважно зліз з печі і невдоволено зиркнув на розімлілих від тепла злиднів. 

  • Це що таке? Домашніх улюбленців завів? 
  • Їм було зимно.   
  • Вічно ти якусь погань до хати заведеш! – пробурмотів Сопун, скривившись. Злидні спросоння затремтіли від сердитого голосу і притулились одне до одного ще міцніше. 

За якусь мить знадвору почулось стукотіння. 

  • Є хто вдома? 
  • Братику, хутчіше! – благально прошепотів Буркотун. 

Сопуна не варто було просити двічі. 

  • Скажи їм, – той вказав на заспаних злиднів, – аби сиділи тихо! Щоб ні пари з вуст! 

Домовик кинувся виконувати наказ, а його брат взявся творити магію. Майстерність Сопуна ні з чим не сплутати: за якусь дрібну мить, будинок змінився на очах. Прекрасні білосніжні стіни вкрились шпаринами, на вікнах з’явились тріщини, а по кутках тремтіли від зимового вітру тонкі посріблені інеєм павутинки. Навіть дрова у печі горіли  недобрим блакитним вогнем, який, здавалось, ось-ось загасне. Якби Господинька повернулась передчасно додому, то навряд чи вона б впізнала свою затишну оселю.

За дверми почувся грубий голос.

  • Годі тобі, Матня! Там нікого нема! 
  • Хвилину тому я бачив світло у вікні! – заперечили тому. 

У замку щось настирливо заторохкотіло, закрутилось, і за якусь мить двері зі скрипінням відчинились.

До хати зайшли двоє. Це були двоє кремезних чоловіків, кожен із них ніс по важкій торбі. Чомусь їхні червоняві від морозу обличчя у Буркотуна не вселяли довіри.  

  • Глянь, які пики! – пробурмотів Сопун.  
  • Тихо! – цитькнув Буркотун на нього. І сам притих сторожко поглядаючи на незваних гостей. 

Тим часом чоловіки кинулись обстежувати оселю. 

  • Сновидо, я клянусь, тут щось не так! Дивись, вогонь у печі ще горить! 
  • Ти як завжди панікуєш, Матня! – хмикнув Сновида. – Тут могли бути люди, які потрапили у скрутну ситуацію, вони перечекали негоду, і потім пішли звідси. 
  • Але довкола ні сліду! Окрім тих заячих. Їх багато біля будинку!

Домовик глянув на злиднів і похитав головою. Ті винувато потупили погляди в підлогу. 

  • Це тому, що недавно була завірюха і все замело снігом. Ось і все, – спокійно пояснив тому Сновида. Він важко видихнув і гупнув торбою на підлогу, яку перед цим тримав у руках.  
  • Як думаєш, там багато? – з цікавістю запитав у чоловіка Матня, підійшовши до торби. 
  • Думаю, вистачить, щоб зажити в достатку. 

Чоловіки прийнялись розв’язувати одну за одною торби, але руки від холоду задубіли і їхні дії були безрезультатними. Врешті Матня не витерпів, дістав із кишені куфайки ніж і перерізав мотузку. На підлогу посипались гроші.  

  • Хай тобі грець! – пробелькотів Сопун, який уважно спостерігав за їхніми діями. – Це ж злодії! 

Злидні затремтіли від хвилювання і злякано запищали.

  • Що це? Миші? – Матня пильно оглянувся довкола.  
  • Змалку не терплю мишей, – незадоволено скривився Сновида. – Треба відігрітись і тікати з цього місця, поки нас миші не з’їли. 
  • Треба спочатку розпалити піч. Тут стає холодно.  

Матня  заладився копирсатись в печі. Вогнище слабко спалахнуло і відразу ж померкло. Буркотун глузливо посміхнувся – дім також не сприймав чужинців. 

  • Та що це! – злісно вигукнув Матня, схопивши останній сірник. Той зажеврів і відразу ж погас. 
  • Мабуть, сирість, – процокотів зубами Сновида. – Кидай це все і краще поїж. А я тим часом подрімаю на цьому прекрасному дивані. – Він і справді зручно вмостився і відкинувся на подушки. Стара пружина  заскреготіла під важким тілом. 

Обличчя Буркотуна та Сопуна аж скривились від люті. Звичайно, їм було не до вподоби спостерігати як чужинець падає на улюблений диван господиньки, однак варто побачити як непрохані гості виймають із дна торби велике кільце ковбаси та добрий кусень хліба, як їхні шлунки синхронно загули. Злидні переглянулись і теж зашепотілись між собою. 

  • Дядечку, – звернувся до домовиків злидень, – можна нам повечеряти? 

Сопун відвернувся від нахабного створіння, а Буркотун заперечливо похитав головою.

  • Вони вас побачать.
  • А ми тихенько. 

Домовик тільки махнув рукою на них. 

  • Робіть як знаєте, – буркнув недоброзичливо. 

Злидні радісно пропищали і кинулись до торби з грошима. Ті аж зашуміли у їхніх зубах.

  • Не думаю, що це була хороша ідея, – пробурмотів Сопун, облизуючи поглядом кільце ковбаси. – Але в такому випадку з ними не треба ділитись. І це добре. 
  • Ти що? Хочеш забрати у цих людей їжу? – Буркотун аж почервонів від обурення. 
  • Хай не заходять в чужі домівки. А ще я хочу їсти, – він весело підморгнув Буркотунові і клацнув пальцями, як це часто любив робити, коли вдавався до магії.

І враз темрява згустилась у хаті. Буркотун потер замерзлі лапки, адже у оселі ставало холодно. Злодії мабуть теж добряче замерзли. 

  • Щось дуже темно, – насторожено мовив Матня. 

Сновида, який вже встиг задрімати на старому дивані, лиш сонно озвався:

  • Твоя уява тебе доведе.
  • Але ж, Сновидо, тут справді дуже темно! 
  • Візьми гроші і зразу стане світло на душі, – порадив тому друг та перевернувся на інший бік. 

Матня невдоволено забурмотів щось лайливе, підвівся з-за столу, де були харчі, і справді підійшов до торби з грішми. Підлога невдоволено заскрипіла під ногами, однак чоловік на це не звернув ніякої уваги, щось інше турбувало його. Скрегіт, який звідти долинав, був тихим, ледь чутним та чимось нагадував дрібне попискування.  

  • Кляті миші! – злісно пробурмотів він, вхопивши  торбу і добряче нею гепнувши об землю. Звідти донеслось ще голосніше пищання та фиркання. – А хай вам грець! – Він ще раз гепнув мішком по підлозі. 
  • Чи ти сказився? – з дивану стрибнув сонний Сновида і боляче сіпнув того за вухо. 
  • Там миші. 
  • Нема там ніяких мишей! – сердито гаркнув на друга Сновида, тицьнувши рукою в торбу. 

Можливо цього не варто було робити у домі, де мешкала відьма, а втім, Сновида про це не знав. Він випадково вхопив за дрібну ручку одного зі злиднів. Відчувши, що щось живе борсається у руках і жалібно пищить, Сновида, який до смерті боявся мишей, голосно загорлав та, сіпнувши рукою, гепнув бідолашне створіння до підлоги. 

  •  А я ж казав! – вставив свої п’ять копійок Матня, однак миттю замовк, побачивши як щось дрібне, схоже на маленьку людину насувається прямісінько на нього. – Боженьки! – затремтів він всім тілом. 
  • Що? Що таке? – Сновида зиркнув на друга, ще не оговтавшись від переляку. 

Матня пронизливо заверещав і кинувся з хати. Двері неприязно заторохкотіли за ним. Сновида зиркнув у той бік, де побачив щось страшне друг, і сам перелякано загорлав. З торби одне за одним вилазили якісь чудернацькі створіння, чимось схожі на малих людей. Крихітні, завбільшки з долоню, худі як гілочки, ті тремтіли і пирскали від обурення.  

  • Боженьки! – скрипнув від страху Сновида, без жодних вагань, вхопив торбу з грішми,  та тільки його і бачили. Злидні побачивши, як зникають від них харчі, з войовничим криком понеслись за злодіями.   

Буркотун та Сопун довго сміялись з цієї оказії. Коли метушня стихла, вони радісно переглянулись. Непрохані гості вже були далеко, а зовсім поруч на домовиків чекав повний стіл всілякої смакоти. 

 Вранці до них все-таки повернулась засмучена господинька. Вона присоромлено опустила голову вниз, ховаючи за темним волоссям червоні щоки, та наче очікувала від домовиків гніву. У руках юна відьмочка міцно стискала торбу із забутою їжею. Втім, коли до неї долинув веселий сміх Буркотуна і Сопуна, швидко заспокоїлась. І справді, якщо все гаразд, то чому хвилюватись?   

Leave a Reply