Shopping cart

Дідове озеро

Багато в світі казок різних
Та я одну ще розкажу.
Хтось вподоба її відразу,
А інший просто скаже тьху.

В лісі, де багато звірів
Й птахів там різних тьма,
Сховалось озеро велике,
А для когось так це тюрма.

Дідовим його прозвали.
І не просто все це так –
Кожну ніч навколо бродить
Дід старенький як козак.

Сива борода у нього,
Чуб звисає на чоло,
Шабля збоку метляхає –
Все шукає там когось.

А як знайде – тягне в воду,
Особливо, як туман.
Так він скарб охороняє,
Що сховав там отаман.

Охоронцем він назначив
Молодого козака,
Ну а сам пішов до ляхів
Щоби дати тумака.

Мабуть, про його забули
Чи загинув отаман.
Тільки не прийшли за скарбом,
А ось він попав в капкан.

Хтось дізнався про ті скарби
Та, сховавшись у кущі,
Дочекались там козака,
Хоч й промокли на дощі.

Думали, що буде легко –
Вдарять зразу й зв’яжуть вмить.
Ну а потім аж до ранку
Змусять його говорить.

Та козак – рубака файний
Іще раньше до дощу
Запідозрив щось неладне
Й не варив тоді борщу.

Все ходив кругом по лісу
Та шукав їхні сліди,
А знайшовши, – заспокоївсь
І сказав собі: «Іди!».

Їх лиш двоє. Це для нього,
Наче в полі горобці.
В мить їм голови зрубає
Й трима шаблю у руці.

Тільки но один смикнувся –
Свись і голови нема.
Ну а другий так злякався –
Запах кращий у тхора.

Він тоді усе зізнався:
Звідки він, як його звати,
Й хто послав їх за скарбами,
Щоб усі собі забрати.

Була зрада у загоні
Й отамана уночі
Зрадники гуртом зв’язали,
Як ті страшні палачі.

І ляхам його віддали
За винагороду
Та й про скарб не забували,
Що сховали в воду.

Отамана тоді ляхи
На кіл посадили,
А всіх зрадників проклятих
Зразу ж відпустили.

Слухав розповідь козак,
А рука зжималась.
Та не вихватив він шаблі,
Бо та б замаралась.

Зрадника повісив він
На високім дубі,
Щоби бачили прокляті
Й закатали губи.

Їм не бачити скарбів,
Як би не хотіли.
Він же їх переховав –
Аж руки тремтіли.

Скільки золота було
Й різних діамантів,
Що могли купить на Січ
Зброю й провіантів.

Думав він про свою долю
Та про Україну –
Зраджують її усі,
Підкладають міну.

Козак смерті не боявся,
Уперед все рвався.
Ну а тут – зовсім інакше,
Що й терпець урвався.

Сівши біля куреня
Й голову схиливши,
Заспівав він тихо пісню,
Шаблю підточивши.

  • «Ой, ти, ненько-Україно,
    Рідна наша мати,
    Рвуть тебе з усіх сторін,
    Не дають сказати».

Раптом сойка прокричала –
Таки йдуть проданці.
Що ж, прийдеться битись з ними, –
Зробимо великі танці.

Він їх знав усіх в лице,
Разом воювали.
Та не раз в страшних боян
Спини прикривали.

А тепер не розуміє,
Що із ними сталось.
Чи то жадібність така
Й жити краще захотілось?!

І таких на Україні
Ще багато ходить.
Тож їх треба усіх нищить
Доки сонце сходить.

«А як зайде моє сонце,
Що ж тоді робити?
Нехай нищать їх вже інші –
Треба ж відпочити».

Зарубав він зразу двох.
Ну а третій збоку
Вистрілив з свого пістоля
Та поцілив в око.

Зразу все кругом затихло,
Ні одного звука.
А для нашого козака
Почалася мука.

Він помер – душа осталась
Й досі там блукає,
Все чекає отамана,
Клад охороняє.

І тому, хто не боїться
Й з чистою душею
Місце те йому покаже
Ще й долучить фею.

Все ж це казка і без феї
Тут не обійтися.
Вона витягне той скарб –
Ти ж лиш усміхнися.

Leave a Reply